З метою консолідації суспільства ще Леонідом Кучмою був виданий Указ № 1241/97 «Про День української писемності та мови». Тож з 1997-го щороку 9 листопада в день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-літописця об’єднуються ті, хто має глибоке переконання: є мова – є й держава, немає мови – немає держави

Хто береже той скарб, а хто …

На жаль, далеко не всі українські високопосадовці, від рішень яких і залежить консолідація суспільства, трепетно і бережно ставляться до національних надбань. Вони, лише спекулюючи мовним питанням на виборах, навіть не намагаються вивчати об’єднавчу суть масиву української писемності, історії та культури, що сягають глибокої давнини і нараховують багато тисячоліть. Це – не їхнє свято.

Та все ж Україні таланить на справжніх патріотів, які мову та літературу вважають нетлінним скарбом, бережуть той скарб у чистоті та плекають «як парость виноградної лози». Саме такою непересічною людиною є вчитель української мови та літератури гімназії №15 Михайло Чернецький.

Після знайомства з Михайлом Івановичем мимоволі позаздрила його учням: вони мають нагоду сприймати світ «очима вразливого серця» свого вчителя, який має сталу життєву позицію і що би не робив, «то все для України, не за подяку – просто так живе». Це – його свято!

Напередодні «мовного» дня в календарі ми і зустрілися за чашкою кави…

«Бо як тоді державу називати?»

– Михайле Івановичу, Ви як людина свідома – у мовному питанні за «двомовний» компроміс чи все ж таки домінування в Україні української?

– В самій мові вже закладена об’єднавча ідея. На жаль, нашим «державним мужам» бракує принциповості, якщо бажаєте – мужності, аби через єдину державну українську мову консолідувати суспільство. Я категорично не сприймаю дешевих прийомів спекулювання мовним питанням! І то вже великий гріх, що політики піаряться на болючих проблемах історії та мови задля своїх особистих цілей. На превеликий жаль, в нашій країні досі відсутня національна мовна політика. І це є проблема державного масштабу, яка провокує чимало інших проблем.

– Але ж в Україні є Львів, і є Севастополь?

– Ви маєте рацію, і треба визнати реалії сьогодення, що на побутовому рівні Схід, Крим і Центр розмовляють російською, у крайньому разі – суржиком. Проте як вчитель я бачу, що ті, хто народився за часів незалежності, в мовному питанні не віддають перевагу російській як другій державній. Молодь не обтяжена політичною упередженістю, більш освічена за своїх однолітків радянських часів і знає, як відбувалася русифікація українського суспільства і що для цього навіть не треба забороняти національну мову. Достатньо просто вивести її за межі постійного вжитку, із законодавчої та юридичної сфер тощо. Тоді мова й втратить поступово свої позиції, а згодом – взагалі занепаде.

Сьогодні українська мова продовжує потребувати захисту та уваги. Надання російській статусу державної покладе край соборності, розмежує суспільство за регіонами. У російської мови є своя територія безмежного впровадження – Росія, а Україна у нас – одна! І мова державна повинна бути одна – українська! З цього приводу дозвольте кілька власних віршованих рядків:

З упертістю глухою знову й знову

Хтось підкида ідею у народ

Про ще одну державну мову,

Бо українська в маси «нє ідьот».

«Якби російська поруч з нею стала,

Розквітла б Україна водночас,

Було б ущерть металу, газу й сала,

Москви б змінилось ставлення до нас.

Зміцніла б дружба Заходу і Сходу –

Державна ж мова там і там – своя –

Даєш в питанні мовному свободу!» –

Звучить знайоме гасло іздаля.

А ще воно з’явилось не іздавна –

Часи радянські хто забути встиг?

На весь Союз була одна державна,

А інші мови викликали сміх.

Не соромно безглуздя викликати?

Я – Українець, і мені болить,

Бо як тоді державу називати

За мовою? Якою? Підкажіть!

– Ви – за «українізацію» суспільства?

– Не люблю я цього слова, бо в ньому є щось від примусу. Не треба нікого «українізувати»! Варто лише підняти нашу національну мову на поважний рівень, усунути недолугі переклади, «подавати» з екранів та гучномовців літературну мову – і тоді українська сама буде «притягувати» до себе!

Так Нікополь чи Нікопіль?

– Вже стали крилатими слова Вольтера: «Чужу мову можна вивчити за шість років, а свою треба вивчати все життя». Ви згадали засоби масової інформації, тож яка Ваша точка зору стосовно мовної політики каналу СТБ – предмета давніх та бурхливих дискусій серед глядачів.

– У 1999 році у Верховній Раді був запропонований схожий проект змін до правопису, але переміг здоровий глузд і його не ухвалили. Мова – це живий організм, який повинен бути системним, але не різнобарвним своїми «відтінками». Тобто, без Европи, Еспанії, Швайцарії, Дніпропетрівська, піяніста, авта, Атен, прем’єрки, членкині фракції і тому подібного. Стосується це і так званого скрипниківського правопису.

– Михайле Івановичу, скористаюся нагодою і поцікавлюсь у Вас стосовно того, що деякі історики наполегливо впроваджують написання нашого міста Нікопіль й, відповідно, Нікопілем. А то й взагалі пропонують Нікіпіль.
– Севастополь, Сімферополь і Нікополь – назви від грецького «polis» – місто. І будуть вимовлятися як Севастополь, Сімферополь і Нікополь. І не треба їх переробляти на кшталт «Тернопіль», бо в цьому слові корінь український – «пілля», тобто поле – можливо, заросле колись терном. Нікополь – слово складове, що з’єднується голосною «о». Відповідно, ми – нікопольці, як і мелітопольці, сімферопольці і т. д.

Любов на генетичному рівні

– Що розповісти читачам про мого візаві Михайла Чернецького? Хто ви, де ваші корені?

– Народився я у Казахстані, тривалий час жив у Криму, куди переїхали мої батьки ще в 1968 році. Проте моє родове коріння «сховане» в Івано-Франківській області. Закінчив філологічний факультет Сімферопольського держуніверситету. Обрав його тому, що дуже хотів стати вчителем української мови та літератури, хоча рідну мову чув лише в батьківській хаті. Вже тоді я зрозумів, що любов до Батьківщини передається на генетичному рівні. Для мене Батьківщина – не те місце, де народився, а місце, звідки бере початок твій родовід.

До Нікополя ж я переїхав у 1997-му, з того часу й працюю в гімназії №15. Одружений, маю сина й доньку.

Палітра ліричних «одкровень»

– Михайле Івановичу, я знаю, що Ви пишете вірші. Ваші римовані рядки рекомендовані до вивчення в середній школі. Ваша поезія, як пишуть співробітники Дніпропетровського інституту післядипломної педагогічної освіти, допомагають у самовизначенні та самоусвідомленні у цьому житті.

– Так, справді, маю таке уподобання. У 2005 році вийшла збірка моїх поезій «Якщо ти любиш», а в 2007-му – «Очима вразливого серця». І оскільки тема сьогоднішньої розмови – слово, то дозвольте запропонувати Вам ще один невеличкий вірш.

Люблю слова, лелію їх, мов квіти,

Схиляюсь перед ними в німоті.

Не зупинитись, не перепочити

В літа мої, далеко не прості.

Зокола світ недосконало збитий,

Неначе все зробив хтось навпаки,

І тільки слово заклика любити,

До душ людських наводячи містки.

Люблю слова, лелію їх, мов квіти,

Зростаю з ними, вічне пізнаю,

І хочеться на цьому світі жити,

Поки хоч щось по-справжньому

люблю.

– Знаю, що у Вас різнокольорова палітра ліричних «одкровень». А давайте щось про одвічне – про любов!

– Коли малим збивав у кров коліна –

Дитина завжди щось таке утне,

Я чув від мами: «Заспокойся, сину,

То зразу боляче, а потім – промине».

А як уперше покохав дівчину,

Що принесла страждання лиш одне,

Казала мати: «Заспокойся, сину,

То зразу боляче, а потім – промине».

Доволі я зазнав і втрат, і зради,

Про це не скажеш у кількох словах,

І нікому вже дати ту пораду –

Погасло сонце в маминих очах.

А вчора плакав… Вирвав із корінням

Любов із серця, що додолу гне,

Бо іншого не бачив я спасіння –

То зразу боляче, а потім – промине.

Соромлюся, що так думав

– Михайле Івановичу, а на Вас мають вплив ваші учні?

– Це вони мої вчителі, а я – їх учень! Раніше вважав, що сказане мною – аксіома, а тепер соромлюся, що так думав. Сьогоднішні діти – вільні, розкуті. Вони «розширяють» межі моїх знань життя та сподівань навіть тоді, коли їхні думки «розбігаються» з моїми. Після кожного написаного ними твору, на той чи інший образ я вже дивлюся іншими очима, як і на саме буття. Теми для творів підбираю філософського спрямування і щораз прошу учнів висловлювати свої, а не енциклопедичні думки. Як приклад, тема останнього «За що ми повинні бути вдячні Гобсекові». І діти розмірковують над «достатньо надійним благом». Можу сказати одне: діти наші – гідне наше майбутнє. А на завершення, бо незабаром урок (дивиться на годинник) давайте ось це Вам зачитаю:

Все через край – і радість, і печаль,

Ні в чому рівноваги я не маю

То жалко всіх, то аж ніяк не жаль –

Ненавиджу й люблю я теж без краю.

На гойдалці такій усе життя –

То зліт угору, то униз пірнаю,

На кожен гріх – без міри каяття,

Але до пекла ближче, ніж до раю.

Я заздрю врівноваженим, а втім…

Переконавсь не вперше і не вдруге,

Що дав Господь покликання не всім

Чуття нести високої напруги.

Я заздрю

Я по-доброму заздрю його учням… Мати такого вчителя – неабияке везіння, а можливо, й доля дивитися на світ «очима його вразливого серця». Михайла Чернецького діти обожнюють, а колеги – поважають. Він же зі свого боку за доброзичливість та гармонійність людських стосунків завдячує всьому колективу гімназії №15, директору закладу Ірині Сузанській, колегам – Галині Марценко та Нонні Куцанян. Ось такий він – радий добро душі роздавати!

До речі, Михайло Чернецький у цьому році отримав чергове визнання – міську педагогічну премію. З чим ми його щиро і вітаємо!

Наталка РАЗУВАЄВА.

БЛІЦОПИТУВАННЯ

«За» і «проти» – думки розбіглись!

Визначення «державна мова» взагалі не існує. Є країни (приміром, США) де взагалі державної мови немає. Водночас, ми маємо приклади, де державною мовою є одна мова, дві, а то й чотири. Виникає питання: якщо є країни з однією державною мовою, і з чотирма, то може це фікція? Може, ніякої державної мови і не має бути? Може, вона нікому не потрібна?

У самому визначенні «державна мова» є слово «держава», значить, вона потрібна ДЕРЖАВІ. У Конституції ж України написано одне: «Державною мовою є УКРАЇНСЬКА». І все. Крапка.

Якщо ми робимо державу, то нам обов’язково потрібна мова інформаційного простору, щоби людина, яка приїхала із Росії чи Польщі, відчула, що вона в Україні – за мовою газет, вказівниками, вивісками, рекламою тощо.

Підводячи підсумки, варто зауважити: держава існує за рахунок міцної культури та ідеології, навіть якщо в її існуванні була перерва у кілька сотень років. Приклад – Ізраїль. Саме там довели, що мова і культура здатні будувати держави після тисяч років їх занепаду. Та й що, як не мова і культура, збудувала незалежну Україну у 1991 році? Якщо ми будуємо державу, то нам вкрай необхідна мова національного об’єднання і спільна культура. А якої думки про це пересічні люди?

Людмила ДАВИДОВА, працівник торгівлі:

– Якщо реально оцінювати ситуацію, то ніякої заборони на російську чи китайську мови у нас немає – спілкуйся тією, якою тебе розуміють. Але в своїй хаті повинна бути своя й правда, і сила, і воля. Тож державною повинна бути одна – українська. Керівники країни і на місцях, представляючи Україну, повинні говорити красивою українською літературною мовою. А у нас навпаки, аби підняти свій респект у певних колах, догодити «приймаючій стороні», раді жертвувати навіть рідною мовою і культурою, переходять на чужу, нехтуючи перекладачем.

Тетяна ПУХИР, працівниця ТОВ «НікоТьюб»;

Ксенія, учениця 4 класу.

Тетяна: – У своїй родині ми розмовляємо і українською, і російською – кому як зручно. Тому я в цьому питанні демократична: хай поряд існують дві державні мови. В Україні проживає біля шести мільйонів росіян, окрім цього, російською говорять й інші національні меншини. Тож хай існують мови регіонів. Інша річ, коли на вищих щаблях влади нашу країну представляють десь за кордоном. В таких випадках повинна звучати виключно українська.

Ксенія: – У школі ми вивчаємо українську мову і літературу. Мені подобаються ці предмети, але з друзями я говорю російською. Та й думаю я російською.

Леонід ХАНУСЯК, гість з Дніпродзержинська:

– Я живу в російськомовному місті, але розмовляю виключно українською. Навіть в магазині, якщо молода пані мене не розуміє, повторюю замовлення національною. Вважаю ганьбою, що українці не знають і не хочуть вивчати свою мову. На жаль, цим не переймалися ні українець Брежнєв, ні Хрущов, не говорячи вже про керівників сьогодення.

У свій час я закінчував виш у Києві, потім за направленням приїхав до Дніпродзержинська і працював на металургійному комбінаті, де всі користувались російською. Але я хотів говорити рідною, вивчав її, став членом міського Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Так, відчуваю себе ще «білою вороною» у своєму місті, та й переконаний, що потрібно ще чимало часу, аби ми стали українцями в менталітеті.

Наталя САЛОЄДОВА, організатор екскурсій краєзнавчого музею:

– Хоча у мене суто українське прізвище, я – за двомовність. Не вважаю мову політикою, бо ж спілкування між людьми повинно бути приємним та поза всяких політичних уподобань. Якщо взяти аспект мови у проведенні екскурсій, то переважна більшість бажає послухати розповідь про наш край саме національною, навіть якщо це іноземці. Ось нещодавно у нас були гості із Ізраїлю. І хто не розумів українську, тому допомагав перекладач. Одним словом, я маю глибоке переконання, що мова не повинна бути предметом інтриг і розбрату.