ВІН ЗНАВ ТЕ, ЩО БУЛО НЕПІДВЛАДНЕ ІНШИМ

Борис МОЗОЛЕВСЬКИЙ: епоха любові довжиною в життя…

«Душу спалити треба, якщо хочеш когось зігріть»… Ці рядки, випущені у неосяжний Всесвіт, стали безсмертними, як і сам їх автор – неперевершений геній слова від археології Борис Мозолевський. Сучасні дослідники шукають секрет дивовижної удачі вченого, що звів свій курган слави, де земне, небесне і підземне вилилось у єдиний символ – золоту Пектораль. У містерії «випадкового» успіху вбачають дароване минулим безсмертя. Хоча, насправді, воно криється в цілком земних речах, прихованих у невмирущих поезіях. Його безсмертя – саме в тій великій душі людини, що раз у раз спопелялася, віддаючи себе до решти, до кінця…

«І я – іще не я, лише ім’я мені – Борис…»

Минуло понад сорок років від далекого 1971-го року, а золота Пектораль продовжує полонити розуми, затьмарюючи своєю величчю імена дослідників, що намагаються розгадати її таємницю. І тільки одну постать не здатна поглинути царська печатка – Бориса Мозолевського, аргонавта, що ішов за своїм золотим руном. Вона «дозволила» йому віднайти себе, і немов віддячуючи, розділила з ним власне безсмертя.

Унікальна знахідка немов би поділила життя археолога навпіл: на «до» та «після Пекторалі». Та насправді його шлях розпочався не з дня підняття артефакту з могильної пащі, – а з перших романтичних рядків, котрі руйнувалися реальністю, і все ж пробивалися крізь біль роздумів про країну та себе – одного з тисячі. Для простого селянського хлопця з Миколаївщини вони були провісниками чогось надзвичайно важливого і, водночас, фатального. Його молоде серце кликало небо. До нього Мозолевський ішов через Одеську спецшколу Військово-повітряних сил, Єйське військово-морське авіаційне училище, та небо повернуло Бориса на землю.

Десятиліття потому залишався він кочегаром з десятками філософських поезій й заліковою книжкою історико-філософського факультету Київського університету імені Шевченка. Майже 30 років не ототожнював себе з археологією, але вона вже була в ньому, вириваючись рядками віршів, що сплітали минуле з сучасністю. Вони лякали сміливістю думки та непідвладним поясненню пророцтвом, про яке згадають десятиліттями пізніше…

Чи сам Борис обрав Скіфію за предмет дослідження, чи то Скіфія зробила його обранцем – гадають до цього часу, відшукуючи містичне у доленосному. Він просто жив, не дозволяючи втратити шанс спробувати себе в археології, де почувався по-справжньому вільним. І завжди поезії викривали погляд, який і без того у певних колах вважався надто відвертим, зухвалим, визначеним вироком – «дисидент». Але по-іншому не міг, був не так влаштований. Ковтком повітря залишалися вірші й сезонні експедиції, які негласно, майже потайки влаштовували опальному письменнику співробітники інституту. Однією з таких стала орджонікідзевська зупинка, котра у професійних археологічних колах вважалася «неперспективною». Хто міг знати, що саме з неї розпочнеться нова епоха у науково-мистецькому житті не лише країни – світу.

Український Шліман

Сьогодні дослідники життя археолога стверджують, що випадковостей у його долі не було. Він ніби сам воскрес зі скіфського кургану, відчуваючи подих загадкової Герри. З цим пов’язують виняткову удачу, яка пізніше переросла у фатум. Тільки все це – припущення. Сам Мозолевський вірив у фортуну, котра посміхалася йому раз на двадцять років. Про це особисто скаже Людмилі Бершеді, з родиною якої товаришував з дня знахідки Пекторалі: «Мені щастило один раз на 20 років: у 1951, 1971-му та 1991». Головні доленосні дати пов’язував з Орджонікідзе: тут запалала його щаслива зірка, в місті гірників він набув друзів життя, і воно ж на віки записало його у свої почесні громадяни.

Його знайомство з краєм неосяжних степів відбулося наприкінці шістдесятих, коли ще нікому не відомий позаштатний співробітник Київського інституту археології, штатний кочегар комбінату залізобетонних конструкцій і дисидент від поезії вперше приїхав до Орджонікідзе. Кочегар та редактор видавництва «Наукова думка» лише на договірних умовах міг брати участь у сезонних розкопках. Та починалася епоха новобудов, вимушеного прискорення досліджень у степовому українському півдні, і недоступний колись Інститут археології був готовий прийняти неблагонадійну особистість. 

Наприкінці 60-х у Орджонікідзе ширилися гірничі розробки, які загрожували знищенню скіфських курганів. Оскільки усі штатні працівники інституту були задіяні на інших об´єктах, єдиним вільним спеціалістом з необхідним досвідом був опальний Мозолевський. В одну мить «персона нон грата» стала начальником Орджонікідзевського загону. Археолог знав про думку колег, згідно з якою Товста Могила й решта курганів, мовляв, є абсолютно безперспективними. І все ж таки вірив, що «чорні копачі» не добралися до головного, й саме тут залишається широке поле діяльності для дослідників.

Свої припущення не приховував – навпаки, ділився гіпотезами, міг годинами говорити про володарів степної Скіфії. Поряд завжди знаходилися однодумці, які розділяли захват молодого науковця. Це було ще однією властивістю Мозолевського: відчувати людей за духом, споріднюватись з ними у єдності поглядів. Одними з тих, хто першими зустрічав ще нікому невідомого археолога, стали співробітники Орджонікідзевського музею. За спогадами Миколи Дерев’янка, який з дружиною Галиною стояли у витоків заснування краєзнавчої справи, Мозолевський приїхав до міста восени, одразу ж відшукав музей, з цього й розпочалася багаторічна дружба та співпраця.

Археолог відразу підкупив усіх членів групи надзвичайною доброзичливістю, відкритістю. Він міг водночас працювати, розповідати про омріяну Скіфію, пересипаючи факти рядками власних віршів. Така особистість не могла не притягувати до себе, його оголена душа була відкрита кожному. Перші успіхи та невдачі родина Дерев’янків переживала разом з Борисом, супроводжувала його на всіх розкопках, заглиблюючись у непросту романтику, де сива минувшина, відвойована з надр земних, оживає у долонях. Вечорами, на кухні, ті враження отримували поетичні обриси. Дерев’янки стали чи не першими слухачами багатьох віршів, які пізніше лягали на сторінки збірок.

Заховане серед степів маленьке містечко дарувало Мозолевському те, чого він так потребував: любов, розуміння, підтримку. Робота в Орджонікідзе звела його з неординарною людиною – директором гірничо-збагачувального комбінату, Героєм Соціалістичної Праці, кандидатом технічних наук Григорієм Середою. Середа не переймався неблагонадійним статусом Бориса, більше того, склав угоду з інститутом археології, як кажуть, «під Мозолевського». Чи треба пояснювати, чому саме Григорію Лукичу першому зателефонував вчений, коли відкрив скарби Товстої Могили – той, як ніхто, вірив у щасливу зірку Мозолевського.

І археолог довів, що його припущення є вірними, був невмолимий, цілеспрямовано шукав фрагменти крепіди, котрі вирізняли кургани скіфського періоду, продовжував брати проби, вселяючи в інших віру в успіх. Передчуття не підвели, він розпочав і тріумфально завершив свій двобій з вічністю. 

Зірковий час

21 червня 1971 року, о 14 годині 30 хвилин було піднято «на-гора» ювелірний шедевр усіх часів – золоту Пектораль. На переконання багатьох, ця віковічна подія зайвий раз підтвердила дивовижну удачу українського Шлімана, романтика, що вірив у чудеса.

За розповідями очевидців, Борис Миколайович немов відчував місце, де ховалось його руно. Могилу весь час підтоплювало, що створювало додаткові проблеми при проведенні розкопок. За годину до історичної миті старий шахтар Денис Бондаренко, копаючи, натрапив на невідомий об’єкт, Мозолевський наказав облишити роботи для додаткового дослідження і буквально руками в багнюці віднайшов артефакт.

Леонід Мороз (у 1971-му – начальник Орджонікідзевського міського відділу внутрішніх справ) пам’ятає відчуття ейфорії, яке охопило не тільки членів археологічної групи, а й співробітників міліції, що одразу прибули на місце розкопок. Люди раділи сенсаційній знахідці, фотографувались з Пектораллю, дехто намагався приміряти її на себе. Борис Миколайович з властивою йому простотою й тактовністю водив бажаючих лабіринтами кургану, розповідаючи таємниці скіфських царів. Швидкий у рухах, зупинявся, цитуючи рядки віршів, що рвалися на волю.

Вже тоді Мозолевський розумів, що унікальна знахідка круто змінить його життя, вививши з тривалої «тіні», але це не могло вплинути на його людські якості. Він залишався все тим же дослідником, який віддавав усе: від почуттів, до знань. До сьогодні люди, котрі за родом професійної діяльності були пов’язані з археологом, відзначають його толерантність, повагу до роботи інших. Про це говорить Олексій Костенко, у 1971-му – лікар з гігієни праці Орджонікідзевської санепідемстанції:

-          Процес розкопок залишався під постійним наглядом. Мозолевський розумів це. Я не пам’ятаю, щоб він дратувався, коли доводилося відволікатися від досліджень, завжди був привітним і дещо замріяним. Його часто можна було побачити заглибленим у себе: стояв, вдивляючись у далечінь степу…

Пізніше Борис Миколайович ще зустрінеться з фахівцями санстанції, говоритиме про минуле, як завжди, щиро відповідаючи на численні запитання. Такі зустрічі з орджонікідзевцями залишаться на фото і через десятиліття стануть справжніми музейними експонатами. На початку 70-х їх можна було віднайти на підприємствах і в школах, у сімейних фотоальбомах.

Певно саме тоді більшість і відкрила для себе Скіфію. Борис розумів зацікавленість людей, не заперечував щодо численних екскурсій. Часто сам виступав ініціатором історичних подорожей. Підкупав доброзичливістю, щирістю, був весь, ніби на долонях.

Лише у віршах прочитувався душевний біль. Він не приховував, що в особистому житті нависали хмари. Дехто називав те розплатою за віднайдений скарб, хоча, спускаючись у надра кургану, мало хто замислювався над прокляттям царів – надто сенсаційною за своїми масштабами була орджонікідзевська знахідка! Всі, хто мав до неї причетність – від найвищих чинів, до дільничного Григорія Довгалюка, який доправляв раритет до Інституту археології, – несли відповідальність, яка й без прокляття могла коштувати життя. 

Прокляття царів чи злий фатум?

Блискуче проведені розкопки Товстої Могили назавжди змінили життя Мозолевського. Він став одним з авторитетніших дослідників великих скіфських курганів, захистив кандидатську, видав монографію. Серйозно займаючись проблемою етногеографії Скіфії, паралельно проводив польові дослідження. На базі відпочинку одного з підрозділів Орджонікідзевського гірничо-збагачувального комбінату було розгорнуто археологічний табір, де члени групи проводили увесь вільний від розкопок час. На територію бази звозили віковічних кам’яних баб, історичне каміння, – суворі обереги курганів. Так намагався зберегти безцінні реліквії від безжальної руйнації часу, руки вандалів. Багатьох вражало, як у безперервній робочій круговерті Мозолевський міг виділяти головне зерно своєї професії, із захватом ділився з оточуючими науковими гіпотезами. Для нього не існувало поділу на ранги та фахову приналежність, а в лексиконі не було слова «ти». З однаковою повагою звертався на «ви» до простих робітників, студентів-практикантів, своїх колег. А коли починав говорити, то замовкали всі: вчений летів у далечінь, вплітав поетичні нотки, читав поезії, ніби співав, проживаючи кожен рядок.

За спогадами друзів, Мозолевський був людиною достатньо прямою та незалежною. При цьому він не володів «талантом» вибивати для себе життєві блага. Його справжнім світом залишалися археологія та поезія – решта не мала сенсу. Вчений світового рівня був надзвичайно скромною особистістю, не акцентував уваги на власних бідах.

Про тяжку хворобу Мозолевського більшість дізналася вже тоді, коли Борису Миколайовичу була вкрай необхідна термінова допомога. Одними з найперших на заклик дружини Віри відгукнулися орджонікідзевські друзі, але, попри загальні зусилля, доля зробила свій останній крутий поворот…

Після передчасного відходу у вічність поповзли чутки, що прокляття скіфського царя таки наздогнало вченого. Згадалися і початок занурення у надра Товстої Могили, коли на місці розкопок від серцевого нападу помер один із дружинників, і трагічна доля більшості учасників орджонікідзевської групи, які пішли із життя після тяжких хвороб. Насправді ж, можна тільки гадати, що то було – злий фатум, чи кара Божа за сміливість порушити вічний сон мертвих.

Все те – припущення, а правда в тому, що доля подарувала йому цілу епоху скіфознавства, яка пройшла під знаком Мозолевського. 

А степ все світиться курганами, й не дозволяє забуття…

Придніпровські степи його не забули…Він був народжений вільним і розчинився в безмежжі напоєного травами, заколиханого вітрами краю. Від того всі, хто знав Бориса Мозолевського, не можуть говорити про нього у минулому часі. Чи пам’ятають про нього у рідній країні так, як в Орджонікідзе, на Нікопольщині?

На це запитання відповіли київські журналісти, зробивши далеко невтішні висновки про те, що спадщина геніального письменника, науковця відкрита тільки вузькому колу зацікавлених у дослідженні шляху Мозолевського. Для багатьох він все ще залишається невідомим. Його книги виходять обмеженим накладом, а про життєвий шлях написано одним абзацем, у контексті знаменитої знахідки…

Віддавши всього себе науці, він залишився на Подніпровщині, де «край Скіфії його душа стояла», де складалася його симфонія буття і де він відкрив «таємниці, втілені у ювелірні вироби». Тут у кожному камені, зібраному руками дослідника, зберігається минуле пращурів, переплетене з минулим великого романтика від археології. А на гербі міста Орджонікідзе увічнено безсмертний символ України – Пектораль. Знак життя, слави – безсмертя.

У своєму останньому вірші визнаний світом археолог написав: «Я ж вам лишаю світи…». Можливо, він мав на увазі своє золоте руно – Пектораль, котре, за однією з гіпотез науковців, є картою скарбів Скіфії. Хто знає…Його заповітом стало слово, яке відкриватиметься з кожною новою епохою, і лише один єдиний рядок не матиме загадок тлумачення: «Ви прийміть назавжди мене, Базавлуцькі горби». Ним він вказав місце, де був по-справжньому щасливим, де кожен курган шепотів свою історію і до цього часу розповідає степовому вітру про людину, яка знала те, що було непідвладне іншим… 

Оксана СІЗОВА (м. Орджонікідзе) 

НАША ДОВІДКА

Царський скіфський курган Товста Могила

Це єдиний курган, що був досліджений у 1971 р. Орджонікідзевською експедицією Інституту археології НАНУ під керівництвом Б. Мозолевського і який не знаходився в зоні розширення кар’єрів з видобування марганцевої руди. Мимоволі дослідження «прискорив» намір використати грунт його насипу під будівництво зелених насаджень на набережній м. Дніпропетровська. Тоді директор ОГОКу Григорій Середа вчасно зателефонував до Бориса Мозолевського і порадив «скористатися моментом» (адже дослідження курганів було справою недешевою, і хто зна, коли б ще дійшла черга до Товстої могили, якби не таких збіг обставин!)

Всесвітньо відомою є подія, коли 21 червня 1971 року о 14.30 Б. Мозолевський особисто виявив у вщент пограбованому центральному похованні пектораль – золоту царську нагрудну прикрасу культового призначення (вагою 1145 грамів золота 900 проби), яка стала справжнім символом давньої історії України.

Набагато менше відомо про те, що, незважаючи на нищівне пограбування кургану, загальна кількість золотих знахідок тут сягнула… 1196 предметів загальною вагою (разом з пектораллю) – 3603, 18 г! Речі особисто зважував сам Б. Мозолевский, а от визначенням проби дорогоцінного металу займався начальник Київської інспекції пробірного нагляду Мінфіну СРСР Є. Мазур.

Усі знахідки за рішенням спеціальної урядової комісії УРСР було передано на збереження та експонування в Музей історичних коштовностей в місто Київ. Непограбоване бокове поховання цариці та її дитини разом із усіма прикрасами було вирізане монолітом і вивезено до Києва, де теж експонується у вищезгаданому музеї.

Дещо про науку-«іменинницю»

15 серпня 2014 року вшосте в Україні відзначали День археолога. Це професійне свято дослідників таємничої матері історії – Археології, встановлене Указом Президента України від 6 серпня 2008 року за безцінний внесок археологів у вивчення найдавніших часів виникнення і розвитку людського суспільства, утворення перших держав на теренах українських земель, яскраві і неповторні знахідки предметів і шедеврів культури давніх народів і цивілізацій. Ще з часів легендарного Шлімана кожний археолог мріє віднайти свій скарб. І витрачають на це роки. Але здебільшого основну масу знахідок становлять уламки кераміки, кістки тварин та людей і господарське начиння – все, що супроводжує людину з часів неоліту.

Археологи відкривають нам повний різноманітності і яскравий світ наших далеких і близьких предків, світ, який лежить в основі нашої з вами сучасності. Археологія надзвичайно розширила обрії історії і просторі та часі. Адже писемність існує близько 5000 років, і весь попередній період історії людства (який дорівнює, за найновітніми даними, майже 2 млн. років) став відомий лише завдяки розвитку археології. До речі, саме це слово вперше вжив Платон – в значенні «історія минувших часів».

Царський скіфський курган Товста Могила

Це єдиний курган, що був досліджений у 1971 р. Орджонікідзевською експедицією Інституту археології НАНУ під керівництвом Б. Мозолевського і який не знаходився в зоні розширення кар’єрів з видобування марганцевої руди. Мимоволі дослідження «прискорив» намір використати грунт його насипу під будівництво зелених насаджень на набережній м. Дніпропетровська. Тоді директор ОГОКу Григорій Середа вчасно зателефонував до Бориса Мозолевського і порадив «скористатися моментом» (адже дослідження курганів було справою недешевою, і хто зна, коли б ще дійшла черга до Товстої могили, якби не таких збіг обставин!)

Всесвітньо відомою є подія, коли 21 червня 1971 року о 14.30 Б. Мозолевський особисто виявив у вщент пограбованому центральному похованні пектораль – золоту царську нагрудну прикрасу культового призначення (вагою 1145 грамів золота 900 проби), яка стала справжнім символом давньої історії України.

Набагато менше відомо про те, що, незважаючи на нищівне пограбування кургану, загальна кількість золотих знахідок тут сягнула… 1196 предметів загальною вагою (разом з пектораллю) – 3603, 18 г! Речі особисто зважував сам Б. Мозолевский, а от визначенням проби дорогоцінного металу займався начальник Київської інспекції пробірного нагляду Мінфіну СРСР Є. Мазур.

Усі знахідки за рішенням спеціальної урядової комісії УРСР було передано на збереження та експонування в Музей історичних коштовностей в місто Київ. Непограбоване бокове поховання цариці та її дитини разом із усіма прикрасами було вирізане монолітом і вивезено до Києва, де теж експонується у вищезгаданому музеї.

Статья предоставлена лучшей газетой Никополя — "Проспект Трубников". Подписывайтесь на газету в специальном разделе нашего портала -"ПОДПИСКА", а также во всех почтовых отделениях. Свежий номер "Проспекта" Вы сможете приобрести в точках продажи прессы.