НТМ - Новини Твого Мiста

Насичена бурхливими подіями історія музею в якійсь мірі відображена в багатьох публікаціях, краєзнавчих нарисах, дослідженнях і спогадах. Але ще багато темних плям, загадкових, не розкритих до кінця таємниць чекають на дослідників. До цього часу залишаються незавершеними багатолітні пошуки музейних коштовностей, евакуйованих на початку Великої Вітчизняної війни, в серпні 1941 року.

Розпорядженням секретаря Нікопольського МК КПУ Дідика №274 від 15 серпня 1941 р. начальником станції Нікополь було виділено вагон для евакуації коштовностей і персоналу, і за день до окупації міста, 16 серпня, поїзд якимось дивом вирвався з-під артобстрілу і попрямував на схід.

Евакуацію музейної колекції було доручено фотографу музею Миколі Івановичу Куцеволу, про що йому було видано свідоцтво №161 від 15 серпня 1941 р. Залишається нез’ясованим, чому супровід коштовностей не покладався на директора музею Г. С. Шапошнікова, який разом з дружиною, співробітницею музею, залишився на станції Петровській, де й помер у 1944 році.

Евакопоїзд з майном музею і Нікопольського учительського інституту прибув на станцію Моздок 23 серпня 1941 року. «Тотчас же с вокзала, – писав Куцевол, – пошел в горсовет Моздока. Дежурный горсовета ночью вызвал депутата Брагина и директора электростанции Кречера и дал им распоряжение принять от меня груз, что и было сделано».

Згідно акту передачі коштовностей, Куцеволом було передано, а зазначеними особами було прийнято вісім ящиків музейних речей без речового опису, але з умовою надіслання опису після розпечатки ящиків. Жодного опису Куцевол так і не отримав, і попредметний перелік музейних коштовностей дотепер залишається невідомим. На стурбований запит Куцевола, який слід вважати початком пошуку коштовностей, нарешті була отримана відповідь за підписом секретаря Моздоківського воєнкому А. Гайдунова: «По словам зав. горкоммунхозом Г. С. Бежанова установлено, что были приняты из Никополя несколько ящиков ценностей, но они были сданы в кладовую зеленстроя, и во время эвакуации города их никто не вывез, они были расхищены. Тов. Бежанов по возвращении из эвакуации интересовался этим, но не смог установить, где и кто растащил вышеуказанные ящики». Ця абсолютно безвідповідальна, формальна відписка, здавалося б, повинна була викликати негайні заходи із залученням до них слідчих органів прокуратури.

Фактично на цьому перші кроки пошуків припинилися, а якщо і продовжувалися, то у вигляді безрезультатного листування.

«Утром 16 августа 1941 года к музею подъехала арба без решеток с двумя рабочими, выделенными лесхозом, который тогда находился в районе железнодорожного вокзала. Этой арбой ящики были доставлены на ст. Никополь. Во время перегрузки ящиков в вагон немецкий самолет начал обстреливать вокзал и эшелоны из Никополя. Под обстрелом мы еле успели перегрузить ящики в вагон, и поезд тронулся. …В районе ст. Зверево, где образовалась пробка, бомбардировщик вражеской авиации повредил наш вагон, но ящики с грузом повреждены не были». (Із спогадів М. І. Куцевола).

Спроба директору музею і нікопольського виконкому відкликати з евакуації Куцевола закінчилася невдачею. Пошуки фактично припинилися. Перерва продовжувалася 30 років. Непоправну помилку допустили нікопольські краєзнавці, бо не використали можливостей по гарячих слідах розшукати винуватих в пограбуванні, повернути коштовності музею.

З великим запізненням, але настирливо і енергійно пошуки було відновлено колективом краєзнавчого музею і активом студентів. Відновлено листування з Куцеволом, а в 1976 році відбулася зустріч з ним. Він передав музею звіт про пошуки, копії акту про передачу евакуйованої колекції, копії листів до владних структур і відповідей на його запити.

Відбулася зустріч із старожилами Нікополя й колишніми працівниками і активістами музею. Поновлено листування з органами влади і музеєм Моздока. Ось, наприклад, яку відповідь ми отримали від директора районного музею краєзнавства Я. Бандура:

«Уважаемый т. Ганжа! Вторично отвечаю (першої відповіді ми не отримали), что никакими сведениями об эвакуированных музейных ценностях из Никополя Моздокский исполком и районный музей краеведения не располагают. Перечисленные в Вашем письме лица давно умерли. Вашу просьбу мы несколько раз объявляли по местному радио (як пізніше з’ясувалося, Бандур брехав – жодного виступу по радіо не було)».

Як і попереднє, нове листування свідчило про небажання надати дійову, результативну допомогу в пошуках. Навіть при сприянні Нікопольського міського КПУ з великими труднощами вдалося отримати дозвіл на відрядження в Моздок і Північну Осетію, яка продовжувалася з 5 по 16 серпня 1978 року. Її найважливіший результат – виявлення в Державному архіві Ставропольського краю і в Орджонікідзевському ЦДА ПО АРСР важливих документів про місцезнаходження евакуйованої колекції та імена осіб, персонально відповідальних за її збереження. Ось, наприклад:

«Приложение к решению исполкома от 29 сентября 1941 г. №41. Список материалов, переданных Орджоникидзевскому КрайОНО:
1. Наркомпрос УССР, г. Никополь – г. Моздок, музейные ценности, 8 окованных железом ящиков.
2. Наркомпрос УССР, Никополь – г. Моздок, учит. ин-т имущество учит. ин-т, мест – 23. (Ставропольський Держархів. Фонд Р-1852, оп. 3, д. 66, ст. 168)».

Таким чином, документально підтверджена абсолютна правдивість акту, наведеного М. Куцеволом, про передачу коштовностей м. Моздок. В цьому ж рішенні крайради категорично записано: «Предупредить руководителей организаций и учреждений, которым переданы эвакуированные ценности на хранение (перечень при этом прилагается) об их персональной ответственности за целостность и сохранность».

В ході пошуків довелося, на превеликий жаль, переконатися, що дане рішення було відповідальними особами абсолютно проігноровано. І не дивно, що в процесі листування ці особи всіляко ухилялися від правдивих відомостей про коштовності, їх долю і місцезнаходження. До того ж нікого з осіб, причетних до збереження коштовностей, на час відрядження вже не було в живих, а другорядні особи не наважувалися дати правдиву інформацію. Безпосереднє спілкування з людьми, в якійсь мірі причетних до справи, переконало мене в кримінальному характері цієї справи, і тому пошук без залучення слідчих органів був приречений на невдачу. Мої звернення за допомогою до секретаря Моздоківського МК КПСС В. П. Орлової, до уповноваженого держбезпеки Г. П. Гурова були сприйняті ними як приватна справа і не мали дійового реагування.

Навіть спроби задіяти до пошуку засоби масової інформації наштовхувалися на опір і заторможення. Ось яку відповідь я отримав від замредактора газети «Северная Осетия» А. Алишкіна: «Поиск этот, на наш взгляд, следует вести только через соответствующие советские и партийные органы». А редактор «Ставропольской правды» В. Кудинов відмовив у публікації звернення таким чином: «Письмо в такой форме не подходит для публикации: сплошь акты и ссылки на распоряжения».

Як бачимо, якщо не суцільний супротив, то абсолютна байдужість офіційних органів до участі в пошуках. Може, не тільки через небажання «копатися в брудній білизні», а й з інших мотивів.

Обмежений часом, коштами і відсутністю необхідного досвіду слідчої роботи я не зміг довести до кінця пошуки, хоч переконався в необхідності за всяку ціну продовжити їх ширшими масштабами, із залученням правових органів і силових структур. Але підтримку знайшов тільки на науковій раді музею, а офіційні органи обмежилися лише моральною підтримкою. Пошук таки знайшов продовження, але, як і раніше, силами громадських організацій, юних слідопитів і т. п.

Дочка С. С. Ішханова створила при школі №7 м. Моздок штаб слідопитів, і нам надійшов від них лист дуже цікавого змісту:

«Покойный Рева привез 8 ящиков в зеленстрой. Их принял Бежанов (голова Моздоківського міськвиконкому). Когда немцы были около Моздока, Бежанов и Овсенян (завхоз) решили спасти ценный груз. Они погрузили ящики в новую полуторку и повезли груз по Военно-Грузинской дороге. По пути батальон советских солдат забрал у них полуторку, а им дали телеги. Что было дальше – неизвестно. Возвратившись в Моздок, Бежанов и Овсенян никому ничего не рассказывали».

Цей запис юні слідопити зробили по розповіді співробітника міського музею. «Другую историю, – говориться в листі слідопитів, – рассказала Лидия Михайловна Филиппова. В молодости она занималась поиском этих ценностей. Она рассказала, что Бежанов и Овсенян спрятали эти ящики в подвале Овсеняна. Они рассказывали всем, что немцы разграбили груз, но люди видели бумаги с описью того, что было в ящиках. Работа наша продолжается…»

На жаль, листування на цьому припинилося, але пошуки продовжувалися. На початку 80-х років ХХ ст. ветеран війни, герой битви за Кавказ Григорій Міхеєв, який в ту пору проживав в м. Орджонікідзе, за нашим проханням продовжив пошук. Але закінчився він тим, що на його адресу почали надходити анонімні погрози розправи над ним і його родиною. Він вимушений був покинути Владікавказ і повернутися в Нікополь.

Завершує цю невтішну епопею журналіст редакції журналу «Україна», лауреат Шевченківської премії Микола Шудря. Редакція журналу оголосила навіть грошову премію в 10 тис. гривень тому, хто знайде ікону Покрова Пресвятої Богородиці з Нікопольського собору. Премію досі не отримали.

Використав свою трудову відпустку для пошуків колекції Нікопольського музею мій вчитель, український археолог, доктор історичних наук Дмитро Янович Тєлєгін. Відпустки йому не вистачило, і пошуки залишились незавершеними. А потім Моздок опинився в гарячій зоні війни в Чечні, відтоді пошуки взагалі припинилися.

Петро ГАНЖА,
екс-директор НКМ
ім. Ломоносова.

Статья предоставлена лучшей газетой Никополя — "Проспект Трубников". Подписывайтесь на газету в почтовых отделениях, а также приобретайте по вторникам и четвергам во всех местах продажи прессы.