НТМ - Новини Твого Мiста

Влітку 1949 року Олесь Гончар поплив пароплавом з Києва до Нікополя – його цікавив південь України. Тут він жив у журналіста і поета Петра Микитовича Біби, який працював редактором місцевої газети «Нікопольська правда». На той час Олесь Терентійович був двічі лауреатом Державної премії за «Голубий Дунай», «Альпи», «Злату Прагу», що склали трилогію «Прапороносці». 

Захоплення Нікопольщиною 

Олесь Гончар знайомився з історичними місцями Нікопольщини – колиски Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Саме в нашому краї було п’ять з семи Запорозьких Січей.

Дружина письменника Валентина Данилівна розповідала: «Повернувся з поїздки по Нікопольщині, то він із захопленням розповідав про наш край. Ми вперше чули про Микитинську, Покровську, Томаківську Січі. Адже нашої історії ні в школі, ні в університеті не вчили. Більше ми знали про Льодове побоїще, Куликову битву та про партійні Пленуми та з’їзди, якими забивали нам мізки, бо знати героїчну історію нашого краю – то вже була крамола.

– Хіба не колоритна назва, – казав Олесь про Чортомлицьку Січ. – За легендою назва походить від того, що колись кошовий Іван Сірко нібито з пістоля встрелив чорта, той так і мелькнув кудись у тартари.

Олесь розповідав про нікопольські знамениті місця. Французький інженер де Боплан, що бував у цих місцях у 1635–1638 роках, у своєму «Опису України», описував Томаківський острів, де була розташована Томаківська Січ: «дуже високий, здіймається півкулястою, порослою лісом, формою». А інший його сучасник Самуїл Зборовський, побувавший на острові в другій половині XVI століття, відзначав: «Острів може вмістити 20 тисяч чоловік і немало коней…». Є легенда, коли татари напали на Томаківську Січ, то козаки перевели її в інше місце, на острів Базавлук. А казну свою у вигляді злитка – золотого коня – закопали на цьому Томаківському острові…

Чортомлицький курган заввишки 20 метрів, а скільки там скіфських багатств колись було розкопано. І більшість знахідок розкрадено, розкидано по інших, не українських, музеях. Знайдена у нас, в Україні, знаменита Чортомлицька ваза стоїть в Ермітажі як «русская достопримечательность».

Валентина Данилівна згадує, що оприлюднювати вголос такі речі тоді було небезпечно – «ми тоді про нашу рідну українську історію говорили тільки вдома, в сім’ї».

В Нікополі Олесь Гончар побачив єдину в своєму роді будівлю – курінь козака Білого, який на початку 50-х років минулого століття був по-варварському знищений.

А як обурила Олеся Терентійовича історія з козацькою старовинною шестибанною церквою, яку зруйнувало не стихійне лихо, а свої ж доморощені варвари. (Чи не тоді у письменника виникла крамольна думка, що втілилася пізніше в роман «Собор», який партійне керівництво піддало анафемі). Ікони всі познімали, а частину з них віддали в місцеву друкарню, позбивали їх докупи й зробили дерев’яні підставки, щоб низенького зросту дівчата, які там працювали, могли дістати до верстатів. 

Сад на Буцькому острові

У цьому ж році Олесь Гончар приїздить у селище садівників, що розкинулося на березі Дніпра. Праворуч, вдалині – копри марганцевих шахт, а ліворуч, на острові, за якихось кількасот метрів, немов велетенський гай, зеленіє колгоспний сад. У записній книжці письменника з’являються рядки: «Оцей сад можна вважати живим літописом нашої артілі. Гляньте на нього. Думаєте, з предка стали тут квартали шафранів та симиренкiв, кальвiлiв та ренетiв зототих? Думаєте, завжди трiумфально шумiли тут оцi вiтроламки з яворiв та пiрамiдальних високих тополь? Слiду не було».

Все це записано з уст агронома-садівника Петра Кравченка. Старий, з пишними сивими вусами, він, здавалось, наскрізь пропах яблуками і степовими вітрами. Було, всядеться під розлогою яблунею на траві і заводить розмову:

– А чи знаєте ви, товаришу письменник, на якому місці стоїть наш сад? Якщо ні, то слухайте…

Колись на острові – в народі його називають Буцький – знаходилася Томаківська Запорізька Січ. Саме звідси Богдан Хмельницький в січні 1648 року через замерзлі притоки і рукави Дніпра напав на польську залогу з реєстрових козаків, що стояли на Микитинському Розі (нині Нікополь), і взяв владу в свої руки. Десь в 20-х роках незаможники організували комуну «Садівник-городник», розкорчували землю і посадили дерева. Голова комуни Олександр Корочанський разом з садівниками Андрієм Каїрським та Іваном Тертишним їздили аж на Кавказ і в Крим за саджанцями…

Від зустрічей і розмов народжувався в уяві образ ентузіаста-мічуринця Микити Братуся. Ясна річ, що він – збірний. Але зовнішні риси його, гумор, закоханість у рідну землю дуже нагадують колишнього голову колгоспу, ветерана двох воєн, кавалера багатьох орденів Микиту Гордієнка. Саме від нього Олесь Терентійович почув різні жартівливі притчі, про дружину Одарку Василівну (в повісті «Оришка»). Микита Іванович допоміг письменнику глибше проникнути в психологію селянина, його духовний світ. Деякі штрихи для змалювання своїх героїв взяв з бригадира Олександра Буряка і з ланкової Тетяни Дубовик, з інших садівників.

Коли в 1951 році вийшла з друку повість «Микита Братусь», Олесь Терентійович подарував її своєму герою. На першій сторінці чітко вивів: «Дорогому Микиті Івановичу Гордієнку. На знак глибокої поваги до Вас. Олесь Гончар».

Через три роки в це місце приїхав видатний кінорежисер Олександр Довженко, який теж був зачарований цим рукотворним дивом. «Який великий острів одкрився переді мною з великою горою! – згадує він у записних книжках до «Поеми про море». – А на горі ряди тополь, горіхів грецьких і сто тридцять га розкішного саду і винограду. Од виноградника до Дніпра одкривається величний героїчний простір, панорама лісів. Далеко, десь до самого обрію, простяглися плавні, укриті великими прекрасними лісами. Дуби, в’язи, верби, тополі, весь простір, куди не гляне око, направо і ліворуч, – все урочисте, написане могутнім мужнім майстром, з безоднею лірики, мужньої і прекрасної. Річки чисті, принадні, з піщаними берегами, з дубами по обох берегах, що розкинулись широкими сінокосами. Скільки краси!». 

Підтримка від нікопольського поета 

У декого виникає питання, чому лауреат Державних премій, відомий письменник приїхав у Нікополь до журналіста і поета Петра Біби…

…Наприкінці 1945 року Олесь Гончар написав оповідання «Модри Камень», надіслав у Київ Петру Панчу. Оповідання було надруковане у журналі «Україна» у №4-5 за 1946 рік. І тоді ж над молодим письменником несподівано гримнула гроза. Одразу в партійній газеті з’явилася стаття, де автор передової піддав нищівній критиці оповідання, звинувативши Гончара в зраді Батьківщини.

Ось як згадує в журналі «Кур’єр Кривбасу» за жовтень 1996 року Петро Біба: «У вересні 1946 року в Дніпропетровську проводили нараду молодих письменників. В дебатах виступає Сойфер, професор, завідуючий кафедрою російської літератури Дніпропетровського університету… Сойфер почав щось туманити про класову боротьбу, про ідеологічні диверсії, а тоді раптом і каже: «Мне очень больно говорить здесь, что автор новеллы «Модры Камень» Алесь Гончар, к сожалению, наш выпускник, пропагандирует предательство. В его рассказе советский разведчик влюбляется в словенку, а любить иностранку запрещено нашим законом. Мы недосмотрели, не учли, и вот – как сообщает сегодняшняя передовая партийной газеты и читательские письма, помещенные в том же номере, – Гончар пропагандирует измену Родине».

А секретар обкому Дунаєв, виступаючи на зборах, назвав Олеся Гончара буржуазним націоналістом.

Поет Кость Дрок, друг Олеся, познайомив нас з Гончаром. Тоді Олесь почував себе гірше, ніж під кулями на війні. Це був удар…На ранок хтось із дніпропетровців дав статтю Леоніда Первомайського, яка була надрукована в «Молоді України», де він сказав прихильні слова про Олесеву творчість. Це теж була моральна підтримка, щоб остаточно не зневіритись у творчості…». Ось тоді і зав’язалася дружба між поетом і прозаїком. 

Гончар встав на захист Чорнобривця 

Є ще один епізод, що зв’язував Олеся Гончара з нашим містом.

В 1953 році в альманасі «Вогні Придніпров’я», який видавала Дніпропетровська філія письменників України, було надруковане оповідання нікопольчанина Степана Чорнобривця «Пісня гір». І одразу маститий критик Євген Адельгейм опублікував розгромну статтю на це оповідання, яка називалася «Читаючи одне оповідання» і була надрукована 14 січня 1954 року в «Літературній газеті». Критику не подобалося, що молодий письменник в своєму оповіданні дозволив собі глянути по-новому на вчинки людей, які живуть далеко від доріг цивілізації, але вони зберегли свій високий інтелект. Основний девіз оповідання був: «Краще людину звеличувати, а не здрібнювати її».

І тоді в спір вступив Олесь Гончар, який у відповідь на критичну статтю Є. Адельгейма, написав свою статтю «Читаючи одну рецензію» і надрукував 22 січня 1954 року в «Літературній газеті», в якій захистив молодого талановитого письменника. Потім вони неодноразово зустрічалися в Нікополі.

Коли в квітні і травні 1968 року почалося цькування Олеся Гончара за його роман «Собор», багато колег засуджували цей твір. Цього вимагали партійні бонзи під керівництвом першого секретаря Дніпропетровського обкому О. Ф. Ватченка. В травні 1968 року в Дніпропетровську відбулися збори письменників області, яким була дана установка засудити нищівною критикою роман «Собор». Окрім виступів, треба було підписати постанову письменницьких зборів у вигляді листа до ЦК України. Письменник Степан Чорнобривець не підписав «цькувального» листа, оскільки поважав Олеся Гончара як талановитого письменника і людину.

При Будинку культури металургів Нікопольського ПТЗ працював літературний гурток, яким керував С. А. Чорнобривець. З вихованців літгуртка відомими стали Борис Шурделін, Валерій Тарасов, Ігор Ляпін, Анатолій Яценко, Віктор Чумак. І коли Степан Чорнобривець приїхав з цих ганебних письменницьких зборів, він уже не керував цим літературним гуртком, який згодом взагалі перестав існувати. Так у ті часи розправлялися з «інакомислячими».

Олесь Гончар і після першого свого візиту на Нікопольщину в 1949 році ще частенько приїздив у наш край.

Володимир РЄЗНІК.

Статья предоставлена лучшей газетой Никополя — "Проспект Трубников". Подписывайтесь на газету в специальном разделе нашего портала -"ПОДПИСКА", а также во всех почтовых отделениях. Свежий номер "Проспекта" Вы сможете приобрести в точках продажи прессы.